Моя зустріч із Христом - свідчення о. Франциска Бляхницького

Коли мені було 19 років, мене вивезли до концентраційного табору в Освенцимі, і там я пережив зіткнення свого юнацького ідеалізму з суворою реальністю табору, із боротьбою за саме життя, за виживання. І в таборі я хотів бути надалі вірним своїм ідеалам та своєму гуманізму. Я хотів бути безкорисливим, добрим до інших, я хотів давати, хотів допомагати. Незабаром, однак, я підійшов до межі своїх можливостей. Як довго я можу бути відкритим на інших, давати й ділитися? Адже ціна цього – моє власне життя. Поділитися в таких умовах хлібом із іншими – це дійсно принести власне життя в жертву, адже той шматок хліба насправді був життям. Чи можна іншим давати щось своє, ділитися чимось, якщо втрачаєш через це власне життя?

Унаслідок я пережив дещо болісне – докладніше, що неможливо перебороти свій власний егоїзм. Людина в такій ситуації хоче рятувати своє власне життя. Інстинкт самозбереження сильніший за все інше. Я помітив це в багатьох людей. Там були університетські професори, духовенство, художники та багато інших. І ні в кого з тих людей я не побачив нічого з ввічливості чи прищеплених добрих манер у щоденному міжособистісному спілкуванні. Кожен думав лише про себе: Як я зможу пережити ще один день? Як роздобуду ще шматок хліба?

І тоді розсипалася моя віра. Віра в людину. У здатність людини бути доброю. І водночас зростало переконання, що життя без любові не має сенсу. А любов же безкорислива, здатна жертвувати себе самого іншим, навіть віддати власне життя.

З концентраційного табору я потрапив у камеру смертників у в’язниці в Катовицях. Отримавши смертний вирок, я чекав на його виконання через обезголовлювання. У цей час я знову багато думав про сенс історії. Я міг також читати багато книжок. І я відкрив: уся людська історія перебуває в диявольському колі кривди й відплати, кари й помсти. Одні є панами, інші – рабами. Раби прагнуть тільки скинути тиранів, щоб зайняти їхнє місце. Але так вони просто міняються ролями. Колишні раби стають панами, а пани – рабами. І так диявольським колом рухається історія людства. Війни, переслідування, вбивства. Це історія людства. Як знайти вихід із цього кола? Я прийшов до висновку, що виходу не існує. І тоді я пережив той великий момент – зустріч із Христом. Це була година об’явлення великої любові. Бог є любов’ю. Бог є як сонце, котре світить над добрими і над злими. Бог є як дощ, що проливається на справедливих і несправедливих. Бог є абсолютною любов’ю, незалежною від того, як на неї відповідають. Бог є любов’ю, а любити означає давати себе. Бог дав нам Себе в Христі. «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав» (Йн 3, 16a).

І тоді прийшло пізнання: людина покликана до такої безкорисливої любові, вона здатна на це. Її життя має бути просто відповіддю на любов Бога, Котрий першим нас полюбив. Єдиний сенс життя – у силі Божої любові видати самого себе на безкорисливе служіння. Увесь сенс людського життя міститься в такому реченні: «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде» (Mт 10, 39).

Парадокс людської екзистенції. Щось, чого нормальна людина не може зрозуміти, що здається неможливим, тепер можливе у вірі. Усе це відбулося 44 роки тому, проте та хвилина увесь час жива в мені й надає сенс усьому життю.

OJC, № 104 (Juli-August 86/4, s. 128-129)