Програмна доповідь о. Марка Сендка, генерального модератора,

на Міжнародній зустрічі Руху Світло-Життя „Parresia” 6.03.2021

 

ІСТИНА-ХРЕСТ-ВИЗВОЛЕННЯ

У рамах святкування сотої річниці з дня народження о. Ф. Бляхницького через прийняту тему року ми прагнемо обдумати громадський вимір формації нашого Руху. У передмові до книги, назву якої ми використали як цьогорічне гасло, «Істина-Хрест-Визволення», засновник нашого Руху написав: «… Політична діяльність як активність в ім’я спільного блага не заборонена християнам, навпаки, це право, а часто – і обов’язок… Церква й люди, котрі її представляють, – духовенство чи миряни – мають право й обов’язок оцінити реальність і політичні події в світлі засад віри та зв’язаних із ними етичних норм. У цьому значенні…  існує теологія політики, тобто теологічне освітлення політичних подій, піддання їх судові істин і остаточних цінностей. Роблячи це, Церква та її члени виконують своє пророцьке завдання».

Ці слова нагадують нам, що ми не можемо замикатися в малих групах і спільнотах, зацікавлених виключно духовним виміром життя людини. Незалежно від того, в якій країні, на  якому континенті та в якій громадсько-політичній системі ми живемо, наша віра – плід пройденої формації – повинна, з одного боку, подавати нам критерії до оцінки навколишнього світу, а з іншого – змінювати громадські відносини, будучи елементом істинно християнської теології визволення людини.

Отож, чого нас вчить о. Ф. Бляхницький ідеєю програми «Істина-Хрест-Визволення», котру ми особливо хочемо цьогоріч засвоїти? Яку діяльність вона підказує в контексті складної навколишньої реальності? Я хотів би тут вказати чотири головні обшари діяльності, що створює – як на мене – істинно пророцький вимір нашого життя й свідчення. Це завдання, актуальні не лише для Польщі, але й для будь-якої іншої країни, тобто для всього світу, адже виростають з універсального послання Євангелія та з бачення гідності кожної людини, що живе на Землі. Отож, які це завдання?

1. Ми повинні постійно дбати про істину, бо це – як писав о. Бляхницький – основне діло милосердя для наших братів. Ідеться про істину в різних площинах навколишнього світу, бо без істини неможливо собі уявити мінімум порядку в громадському житті або нормальних зв’язків між людьми; без істини слова про свободу людини залишаються утопією, більш того, перетворюються на тоталітаризм. Ця боротьба за істину починається в нашому серці; це істина, в першу чергу, про те, ким є людина, тобто християнська антропологія – істина про те, що ми створені Богом, що на цьому світі нас поглинає гріх; це стосується також членів, навіть пастирів Церкви; потім – це істина про статевість людини, про родину та подружжя; істина про цінність та гідність людського життя, про те, що лише людина – єдине створіння, що є образом Творця; врешті, істина про існування вічного життя, що Бог судитиме цей світ, що ми чекаємо на повторний прихід Христа на землю. Усі ці названі площини – у щораз більш пост-християнському світі, який нас оточує, є тереном, де розігрується нескінченна битва за істину.   

У енцикліці «Fratelli tutti» Папа Франциск написав: «Ми можемо разом шукати правду в діалозі, в спокійній розмові, в гарячій дискусії. Це вимагає наполегливості, моментів тиші й страждання, але таким чином можна терпляче збирати великий досвід осіб і народів. Нездоланне накопичення інформації, яка на нас напливає, ще не означає більшої мудрості. Мудрість не осягають нетерплячими пошуками в інтернеті, вона не є сумою даних, вірогідність яких дуже сумнівна. Так ми не дозріватимемо при зустрічі з правдою. Розмови крутитимуться тільки довкола найновіших даних, будуть поверховими й загальними. Ми не приділятимемо достатньо уваги тому, щоб проникнути в суть речей, не розпізнаємо те суттєве, що надає значення існуванню. І так свобода стає злудою, яку нам продають і яку плутаємо зі свободою серфити в інтернеті. Проблема полягає в тому, що шляхом братерства – локального й універсального – можуть йти лише вільні й готові до справжніх зустрічей люди» (№50).

Боротьба за істину конкретно починається в нашому особистому житті – це треба тут обов’язково нагадати – і виражається у вмінні відійти убік від шуму новин, белькоту інтернет-коментарів та думок – щоб у процесі тихої рефлексії чи молитви послухати власне сумління, обдумати, чи я ще вмію самостійно мислити, самостійно приймати рішення, чи я здатен у тиші серця шукати істину. Пам’ятаймо, що багато людей у наші часи вже, нажаль, відмовилися – найчастіше несвідомо – від такого атрибуту справді вільної людини, як самостійне мислення в ім’я безкритичного прийняття нав’язаних медіа думок.

2. Досвід християнської формації вчить нас, що без прийняття батьківської любові Бога немає поміж людьми справжнього братерства, а людині на цьому світі залишається лише боротьба за власні інтереси, за те, хто в наших часах буде паном, а хто – невільником, хто домінуватиме в медіа, хто перейме владу, хто забезпечить собі доступ до грошей та привілеїв і т.д. У такому контексті постійно актуальними залишаються головні завдання Руху, тобто євангелізація та формація. Немає більш пильних завдань, що б стояли перед Рухом Світло-Життя. Це, звичайно, означає роботу від основ, тобто євангелічне засівання зерна зі свідомістю, що земля часто буває тверда, камениста та вкрита бур’янами; але і з упованням, що деякі зерна принесуть, якщо Господь цього хоче, стократний плід. І саме це завдання завжди залишається базовим вкладом нашого Руху в християнську теологію визволення, це також наша базова громадська діяльність.

3. Коли ми вірні нашому основному покликанню, тобто євангелізації та християнській формації, тоді пам'ять про жертву Христового Хреста веде нас до відкинення насилля як засобу в боротьбі за вільність людини. Але що це сьогодні власне означає – відкинути насилля? На мою думку, ідеться, передусім, про відмову від насилля в словах; спочатку – в словах, які кидаємо у віртуальний простір: у суспільних медіа, у коментарях під різними постами, у дискусіях і т.д.; про відмову від хейту, про пошану та делікатність до іншої людини; ідеться про відмову від агресії у відносинах із іншими людьми, котрих ми зустрічаємо навколо нас, протистояння спокусі легкого осуду, особливо ж відкинення інших, винесення вироків, що відбирають в іншої людини честь та пошану. Лише таке ставлення може бути істинно християнською відповіддю на брехню, насилля й страх, котрі постійно є стовпами сучасних тоталітарних ідеологій, зокрема, політичної коректності, котра нищить вільність поглядів та слів, а в результати – вільність інших людей.

Але також слово про хрест Христа треба поєднувати з закликом до нас усіх до внутрішньої готовності бути осміяним через вірність науці Христа, а також до безкомпромісного захисту істини усюди, де це потрібне й необхідне, без огляду на можливі через це палки в колеса чи соціальний остракізм. Таке ставлення – логічний наслідок нашого рішення бути учнем Христа.

4. У християнській теології визволення важливо ніколи не переривати практикування іспиту совісті, постійно питати себе: чи головним мотивом моєї активності в різних сферах мого задіяння є цінність особи та спільноти? Цінність особи, тобто всебічний розвиток тих, котрі є навколо мене; не перекреслювати нікого, не втрачати надії, коли хтось падає. І цінність спільноти, тобто підтримка глибокого зв’язку з іншими, анімування малих груп, заснування нових подружніх кіл, інвестування свого часу в їхній розвиток – це і є практичне «просування» вартості спільноти. Тобто також моєю метою є те, про що писав у своєму заповіті о. Бляхницький –  представити серед сучасного світу красу Церкви – Таїнства, тобто знаку й наряддя єдності людей з Богом та між собою. Показувати іншим красу Церкви – це сьогодні дійсно нелегке завдання, але постійно актуальне. Христос запевнив нас, що пекельні брами Церкви не подолають. І саме ці слова Ісуса залишаються джерелом нашої надії на те, що це завдання можливо виконати.

Наприкінці нагадаю відому нам, певно, ситуацію, коли на початку понтифікату Йоана Павла ІІ один журналіст запитав Папу, які слова Євангелія найважливіші. А той відповів: «Пізнаєте правду, і правда вас визволить». Ці слова Ісуса можна також визнати коротким змістом усієї громадської програми нашого Руху, що міститься в гаслі «Істина-Хрест-Визволення», програми, яка актуальна у всі часи та на всіх континентах.

Я хотів би ще виразити свою надію на те, що цей рік святкування 100-річчя з дня народження нашого Засновника стане також часом, коли Апостольська Столиця затвердить міжнародний статут нашого Руху, тобто підтвердить цінність і значення нашої харизми для Вселенської Церкви. Ця харизма – як видно хоча б на прикладі громадської теми, над котрою сьогодні замислюємося – крім того, що виникла в конкретній країні з її специфічним культурним і політичним контекстом, має, однак, універсальний характер. Сподіваємося, що визнання Ватиканом допоможе в процесі будування структур у тих країнах, де спільноти нашого Руху існують роками, сприяючи їхньому подальшому розвитку.

 

Моя зустріч із Христом - свідчення о. Франциска Бляхницького

Коли мені було 19 років, мене вивезли до концентраційного табору в Освенцимі, і там я пережив зіткнення свого юнацького ідеалізму з суворою реальністю табору, із боротьбою за саме життя, за виживання. І в таборі я хотів бути надалі вірним своїм ідеалам та своєму гуманізму. Я хотів бути безкорисливим, добрим до інших, я хотів давати, хотів допомагати. Незабаром, однак, я підійшов до межі своїх можливостей. Як довго я можу бути відкритим на інших, давати й ділитися? Адже ціна цього – моє власне життя. Поділитися в таких умовах хлібом із іншими – це дійсно принести власне життя в жертву, адже той шматок хліба насправді був життям. Чи можна іншим давати щось своє, ділитися чимось, якщо втрачаєш через це власне життя?

Унаслідок я пережив дещо болісне – докладніше, що неможливо перебороти свій власний егоїзм. Людина в такій ситуації хоче рятувати своє власне життя. Інстинкт самозбереження сильніший за все інше. Я помітив це в багатьох людей. Там були університетські професори, духовенство, художники та багато інших. І ні в кого з тих людей я не побачив нічого з ввічливості чи прищеплених добрих манер у щоденному міжособистісному спілкуванні. Кожен думав лише про себе: Як я зможу пережити ще один день? Як роздобуду ще шматок хліба?

І тоді розсипалася моя віра. Віра в людину. У здатність людини бути доброю. І водночас зростало переконання, що життя без любові не має сенсу. А любов же безкорислива, здатна жертвувати себе самого іншим, навіть віддати власне життя.

З концентраційного табору я потрапив у камеру смертників у в’язниці в Катовицях. Отримавши смертний вирок, я чекав на його виконання через обезголовлювання. У цей час я знову багато думав про сенс історії. Я міг також читати багато книжок. І я відкрив: уся людська історія перебуває в диявольському колі кривди й відплати, кари й помсти. Одні є панами, інші – рабами. Раби прагнуть тільки скинути тиранів, щоб зайняти їхнє місце. Але так вони просто міняються ролями. Колишні раби стають панами, а пани – рабами. І так диявольським колом рухається історія людства. Війни, переслідування, вбивства. Це історія людства. Як знайти вихід із цього кола? Я прийшов до висновку, що виходу не існує. І тоді я пережив той великий момент – зустріч із Христом. Це була година об’явлення великої любові. Бог є любов’ю. Бог є як сонце, котре світить над добрими і над злими. Бог є як дощ, що проливається на справедливих і несправедливих. Бог є абсолютною любов’ю, незалежною від того, як на неї відповідають. Бог є любов’ю, а любити означає давати себе. Бог дав нам Себе в Христі. «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав» (Йн 3, 16a).

І тоді прийшло пізнання: людина покликана до такої безкорисливої любові, вона здатна на це. Її життя має бути просто відповіддю на любов Бога, Котрий першим нас полюбив. Єдиний сенс життя – у силі Божої любові видати самого себе на безкорисливе служіння. Увесь сенс людського життя міститься в такому реченні: «Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде» (Mт 10, 39).

Парадокс людської екзистенції. Щось, чого нормальна людина не може зрозуміти, що здається неможливим, тепер можливе у вірі. Усе це відбулося 44 роки тому, проте та хвилина увесь час жива в мені й надає сенс усьому життю.

OJC, № 104 (Juli-August 86/4, s. 128-129)

 


Не спить! Господь приходить!
Запрошуємо на Оази!!!


Зголошення до 15.12  

Дієцезияльна пара 
Здітвецький Казимир (067)430-17-73
та Олена (097)263-29-63


Карту учасника на Оазу Євангелізації можна побрати тут
Карту учасника на Оазу І ступеня можна побрати тут


ЛИСТ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОЛА (22 жовтня 2020)

 

ЛИСТ ЦЕНТРАЛЬНОГО КОЛА ДЦ 

ДО ВСІХ, КОТРІ ТВОРЯТЬ СПІЛЬНОТУ ДОМАШНЬОЇ ЦЕРКВИ 

(22 жовтня 2020)

 

Зрілість у час випробування

Після травневої зустрічі центрального кола, у винятковий час та в надзвичайних обставинах, ми звернулися до вас у листі «На шляху через пустелю до зрілості в Христі». Ми усвідомлюємо, що непросто відповідати на складні виклики та прийняті відповідальними рішення. Тим більша наша вдячність за прийняття їх та втілення – особливо втілення заохочення пережити домашні реколекції, а також додаткових зустрічей кіл у період відпусток. Багато хто з вас ділився плодами переживання цього часу: відкриванням наново вартості подружжя й родини, а також відповідальності за формацію; відкритістю на креативність та нові розв’язання; наукою покори. Це лише деякі плоди цього особливого часу.

У суботу, 12 вересня 2020 р, ми зустрілися в гроні відповідальних Домашньої Церкви на підсумуванні роботи протягом року – через епідемію в скороченому часі та формі, але з дотриманням правил безпеки. На зустрічі ми ділилися радощами та турботами служіння останнім часом, а також завданнями, що стоять перед нами на найближчі місяці. Тоді ми ще не сподівалися, що епідеміологічна ситуація так швидко поставить нас перед черговими викликами, котрі ми мусили та мусимо надалі приймати. Сьогодні ми знову не знаємо, яка подальша дорога пустелею нас чекає, але хочемо крокувати нею з упованням, а також вдивляючись у милосердне обличчя Христа – Того, Котрий є нашим Господом і Спасителем, Котрому ми віддали наше життя, щоб Він ним керував. Нехай Він визначає нам шлях.

На цьому шляху ми не самі – ідемо ним разом і як спільнота Домашньої Церкви. «Ніхто не може жити наодинці. […] Нам потрібна спільнота, щоб нас підтримувала, допомагала нам – спільнота, де ми допомагаємо одне одному дивитися в майбутнє» (FT 8). Ці слова Папи Франциска з нової енцикліки про братерство та суспільне приятелювання «Fratelli tutti» - особливий виклик для нас на цей час не втратити з поля зору тих, котрі є опліч нас, крокують із нами дорогою формації. Можна сказати, що папський документ є своєрідним дороговказом на цьому шляху та в цей час, знаком, що робить нас чутливими на ближнього, на дружбу, на братерство, простягнуту руку.

Передаючи вам наше слово розпізнавання на найближчий час, ми вжили відомий нам із формації метод євангелічної ревізії життя. Він може заохотити провести в такій формі подружній діалог, що спиратиметься на зміст цього листа.

 

БАЧИТИ

Поточний формаційний рік під гаслом «Зрілість у Христі» довелося нам переживати в особливому контексті. «Страждання, невпевненість, страх і усвідомлення власних обмежень, котрі пробудила пандемія, закликають наново обдумати наш стиль життя, наші стосунки, організацію наших суспільств, а передусім – сенс нашого життя» (FT 33).

Також у нашій спільноті зроджується багато сумнівів та питань особливо щодо дороги формації та функціонування кіл. Із деяких районів надходять сигнали про те, що якесь подружжя відмовляється від спільноти чи розпадається котресь коло. Багато хто з вас питає про те, як підходити до формальностей, пов’язаних із формацією: вимог пережити реколекції (щоб, напр., приступити до служіння аніматорської пари), браку можливості організувати зустрічі кіл в оселях чи переживання днів спільноти. Побоювання та супротив зроджує перспектива наступних місяців зустрічей лише онлайн, з’являються питання, чи планувати реколекції протягом року та яким чином.

До цього додаються також тривожні дискусії та полеміки на тему такого чи іншого способу приймати Святе Причастя, носіння масок, виконання рішень компетентних церковних та державних органів. Часами в усьому цьому надзвичайно важливу розмову ми заміняємо тим, що окопуємося на своїй позиції та осуджуємо тих, котрі мислять інакше за мене. Часто бракує просто взаємного прийняття та зрозуміння чиїхось тривог та страхів.

 

Слідом за Папою Франциском можемо сказати: «Малий вірус надалі наносить глибокі рани та викриває наші фізичні, суспільні та духовні слабкості» (катехеза, 30.09.2020). Він показує, на якому етапі зрілості ми знаходимося в кожній сфері нашого життя.

ОЦІНИТИ

Наш Засновник говорив, що «бути зрілим у християнському розумінні означає в будь-якій життєвій ситуації, у будь-який момент свого життя жити за волею Божою». Час, котрий ми зараз переживаємо, - це час питання про нашу віру та іноді – верифікація, наскільки наша формація, незалежно від етапу, на котрому зараз знаходимося, плодоносить у нашому житті. Інакше кажучи, наскільки світло стає нашим життям.

Плодом формації та перебування в спільноті Домашньої Церкви повинна бути єдність – тривання в тому, що єднає (а насамперед – у Тому, Хто нас єднає), а не шукання того, що розділяє. Це час великого випробування та зрілості в любові до співбратів незалежно від їхніх позиції та поглядів.

Дорога до християнської зрілості пов’язана з відповідальністю за власну формацію. І тут ідеться не про «залік» чергових ступенів чи звичайну «галочку» при чергових виконаних зобов’язаннях, а про дорогу учня Ісуса, про наслідування Його стилю життя та постійну переміну серця. До цього в такий складний час ми особливо покликані.

Виразом нашої християнської зрілості, плодом формації, котру переживаємо, повинна бути дияконійна позиція – позиція служіння, тобто позиція любові до ближнього та відповідальності за інших, а також радісне свідчення крокування дорогою віри, незламної надії та уповання на Бога – зокрема в ситуаціях труду й страждання. Як би ж то, дивлячись на членів Домашньої Церкви, можна було б сказати те, що написано про християн перших віків: «Християни не відрізняються від інших людей ні країною, ні мовою, ні звичаями (…). Вони знаходяться у плоті, але живуть не за законами плоті. Перебувають на землі, але є громадянами неба. (…) Їх не знають, але засуджують, страчують, але вони залишаються живими. Вони убогі, але багатьох збагачують. У всьому мають потребу, і водночас — усього вдосталь. Вони позбавлені шани, але через безчестя прославляються. На них зводять наклепи, а вони виявляються праведними. Їх лихословлять, а вони благословляють; їх зневажають, а вони виявляють повагу. Є доброчинцями, але карають їх, мов злочинців. Коли їх карають, вони радіють, немовби їм дають життя (…). Однак пояснити, з якої причини ця неприязнь, їхні ненависники не можуть. Одним словом, як душа у тілі, так християни у світі (Послання до Діогнета)!

ДІЯТИ

У світлі поданих вище слів спробуймо побачити, до чого ми сьогодні закликані.

1.     Основне й головне місце нашої формації – подружжя й родина. Тому докладімо більше зусиль до вірності зобов’язанням: щоденній молитві (можливо, варто повернутися до родинної молитви Розарієм у намірі припинення пандемії), регулярному читанню Святого Письма, систематичному подружньому діалогу (якщо є потреба, то й родинному), постійній праці над собою, у чому допомагає регула життя. Не перестаємо й думати про реколекції – попри те, що зараз ніхто не може сказати, чи вони зможуть відбутися та як саме.

 

2.     У жодному випадку не відмовляймося від зустрічей кола, зробімо все, щоб підтримувати зв’язки в спільноті. Ми добре знаємо, що в цей надзвичайний час наші плани ми повинні узгоджувати з діючими правилами та обставинами, котрі деколи змінюються з години на годину. Ми не в стані надати тут універсальну засаду чи розв’язання. Розізнаймо поточно, беручи до уваги діючі правила та посилення, а також можливості й ситуації окремих кіл та подружніх пар, щоб, з одного боку, не занедбати формації, а з іншого – дати почуття безпеки всім членам спільноти, зокрема священикам.

Використаймо різні платформи зустрічей он-лайн. Ми розуміємо, що така форма зустрічі кола може в деяких людей викликати дискомфорт або й супротив, але в актуальній ситуації настільки недосконала форма є єдиним розв’язанням, що робить можливим підтримування стосунків та формацію в спільноті кола, району, дієцезії, філії чи країни.

Можливо, у деяких місцях, як тільки епідеміологічна ситуація дозволить, спрацює «змішана» форма – частина учасників зустрінеться наживо (напр., у великій залі при парафії, якщо занадто маленька площа помешкання зробить це неможливим), а частина (напр., ті, котрі знаходяться в карантині чи бояться заразитися) – через платформу чи навіть у телефонному режимі. Це ви знаходитеся на місці та найкраще зможете оцінити, яка форма зустрічі найкраща.

Подбаймо особливо про літні подружжя, щоб вони могли взяти участь у зустрічах, хоча б по телефону долучаючись до ділення.

Можливо, варто подумати в районі чи в дієцезії про людину, до котрої можна було б звернутися за технічною допомогою при організації зустрічей он-лайн.

 

Пам’ятаймо, що ми в надзвичайній ситуації та мусимо до неї пристосувати усі сфери нашого життя. Це не означає, що розв’язання, котрі ми змушені застосувати, повинні залишитися вже назавжди!

 

3.     Ми усвідомлюємо, що через брак можливості поїхати на реколекції у багатьох пілотованих колах з’явилася проблема призначення аніматорської пари. У такому випадку розізнаймо (пілотуюча пара з районною парою), що стане кращим рішенням: довірити аніматорське служіння подружжю, котре планувало поїхати на реколекції та має прагнення доповнити формаційні вимоги, як тільки буде можливо, чи залишити ще на нетривалий час пілотуючу пару, напр., при визначеній вже аніматорській парі.

У представленій вище ситуації та в багатьох інших ми розраховуємо на відповідальні пари окремих щаблів – служіть радою та допомогою подружжям у ваших колах, районах, дієцезіях. Ми також, як центральне коло, служимо вам допомогою в розпізнаванні конкретних ситуацій.

 

4.     Ми добре знаємо, що прагнення пережити реколекції у повному вимірі та у дужій спільноті, великі. Однак ніхто з нас зараз не в стані однозначно сказати, чи взагалі буде можливо провести реколекції протягом формаційного року та як саме. Не відмовляймось від планування та підготовки, але розізнаймо поточно, відповідно до актуальної ситуації (котра, як бачимо, змінюється досить динамічно) на цьому терені. Особливий акцент у нашому розпізнаванні покладімо на питання безпечної участі дітей у реколекціях та можливості організувати виховну дияконію.

Ми підтверджуємо наше розпізнання, що формулу пережиттєвих реколекцій неможливо перенести повністю у віртуальний простір – отож, попри природне бажання перенести до мережі різні зустрічі ДЦ, не плануємо ОРАР чи оаз родин он-лайн. Натомість якщо немає іншої можливості, а є потреба, можна спробувати якусь форму зустрічі (також он-лайн чи змішану), що впроваджує, напр., у служіння нові аніматорські пари. Це не замінить переживання реколекцій, але може допомогти до часу, коли організація, наприклад, ОРАР ІІ ст. стане можливою.

 

5.     У рамах підготовки до 100-річчя з дня народження Засновника Руху заохочуємо звернутися до його текстів, особливо до тих, де ми бачимо внутрішню боротьбу з труднощами та відчутними слабкостями (напр., «Moria, Mara, Nebo», «Trzy nawrócenia», «Rekolekcje więzienne», «Spojrzenia w świetle łaski»).

 

6.     Постійно заохочуємо в цей час до уяви милосердя – тримаймо очі та серця відкритими на потреби інших: матеріальна допомога, духовна підтримка – плекати контакт, вислухати, підтримати в труднощах, які переживаються, допомогти в звичайних життєвих справах – покупки, догляд за дітьми й т.д. Пам’ятаймо, що щораз більше людей знаходяться на карантині, отож, потреба в допомозі все зростає.

 

7.     Оточуймо турботою наші парафії та священиків, котрих знаємо, – епідемія для багатьох із них також є часом досвіду відокремлення, страждання чи хвороби.

 

8.     Просимо вас у дусі взаємної любові про свідчення послуху вимогам влади – як державної (усе, що випливає з впроваджуваного посилення та санітарного режиму), так і церковної (ми, напевно, усі розуміємо вагу рішення єпископа щодо членів дієцезії, котрі залишаються в єдності з Церквою).

 

9.     Замість читання та пересилання іншим неперевіреного контенту з інтернет-порталів спираємося на певні джерела та авторитети – Євангеліє та Вчення Церкви (особливо Папи Франциска та інших єпископів). У темі пандемії замість розповсюдження ненадійних відомостей звертаймося до офіційних наукових джерел та рекомендацій. Нехай у цій темі вказівкою будуть для нас слова Папи Франциска: «Зближуватися, виражати свою думку, слухати одне одного, дивитися на себе, пізнавати одне одного, старатися зрозуміти навзаєм, шукати точки контакту, - усе це міститься в понятті «вести діалог». Нам потрібна розмова, щоб зустрітися та допомогти одне одному. (…) Наполегливий та сміливий діалог – це не новина, на відміну від непорозумінь і конфліктів, але він непомітно допомагає світові жити краще – набагато більше, ніж можемо собі уявити» (FT 198).

 

* * *

Дорогі родини та священики,

Дякуємо тим, котрі будь-яким чином своєю працею та служінням сприяють опануванню епідемії та піклуються про наше життя та здоров’я. Дякуємо всім, котрі жертовним служінням підтримують наші кола, спільноти, Рух. Бажаємо незгасної надії, бо «труднощі, котрі здаються величезними, є нагодою зростати, а не вимовкою для пасивного смутку, котрий сприяє поразці» (FT 78). «Надія смілива, вона здатна дивитися далі, поза особистий комфорт, поза малі впевненості та задоволення, що звужують кругозір, відкриваючись на великі ідеали, котрі роблять життя більш гарним та гідним. Йдемо з надією» (FT 55).

Центральне коло Домашньої Церкви:

Katarzyna i Paweł Maciejewscy – пара країни ДЦ

ks. Krzysztof Łapiński – модератор країни ДЦ

Iwona i Andrzej Bernachowie – краківська філіальна пара

Beata i Jarosław Bernatowicz – варшавська філіальна пара

Jolanta i Krzysztof Gawinowie – сілезька філіальна пара

Monika i Jarosław Kołodziejczykowie – люблінська філіальна пара

Dorota i Jacek Skowrońscy – пелплінська філіальна пара

Jolanta i Piotr Soroka – познанська філіальна пара

Renata i Dariusz Borkowscy – казначеї ДЦ

Elżbieta Kozyra i Maria Różycka – секретаріат ДЦ

 

22 жовтня 2020 р, у спомин св. Йоана Павла ІІ, покровителя родин.